Діяльність судів в період Російської імперії, 1796 - 1919 р.р.

На шлях інквізиційного судочинства Україна перейшла наприкінці ХVІІ ст., коли було розчленовано Польщу, значна частина якої відійшли до Росії, знищено Гетьманщину і Запорозьку Січ, а Крим та південні й південно-західні землі України приєднано до Російської імперії.

В Україні були запроваджені установи на зразок російських. Було ліквідовано Генеральний суд, замість полкових судів у кожній губернії (на які в той час була поділена Україна) створено кримінальні та «гражданські» палати, замість гродських та земських судів – повітові суди. Судочинство було усним і велось українською мовою, а з середини ХVІІІ ст. – російською. Було введено канцелярське судочинство «по формі». Судові рішення, ухвалені в усній формі, записувались у спеціальну книгу, яка називалася «чорною». Ці рішення можна було оскаржити в апеляційному і касаційному порядку. Виконували рішення судів судові урядники, зокрема, при магістратах і ратушах існували судові виконавці – возні.

Таким чином, після приєднання до Московської держави Україна деякий час розвивалась як самостійна держава. В той же час царизм розпочинає цілеспрямований наступ «на права та вольності» українського народу. У 70-80-ті роки ХVІІІ ст. в Україні остаточно було ліквідовано гетьманство, зруйновано Запорозьку Січ, закріпачено селянство, створено Малоросійську колегію. В 1831 р. скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах, а в 1842 р. – «Литовський статут».

Незважаючи на окремі заходи гуманного характеру на початку ХІХ ст., а потім прийняття «Зводу законів Російської імперії» (1832р.), кримінальний процес залишився інквізиційним, слідство і виконання вироків передавалися до відання поліції, на суд покладався обов’язок схилити обвинуваченого до зізнання. Суд не мав права самостійно досліджувати докази. Він постановлював вирок на підставі показань, одержаних слідством, а сам свідків не допитував. Захисту в суді не існувало. Судове слідство було закритим. Зізнання обвинуваченого поза судом, яке підтверджувалося свідками, було найкращим доказом.

Вирок переглядався лише в порядку ревізії, оскільки в той час допускалося дуже обмежене оскарження.

Але ситуація в країні ставала дедалі загрозливішою, тому постала нагальна потреба у проведенні реформ, у тому числі, судово-правових.

У другій половині ХІХ ст. (1864р.) в Росії проведено судову реформу, яка була радикальною, новаторською: прийнято статути цивільного, кримінального судочинства, положення про провадження у мирових суддів. Згідно з цією реформою в Україні було введено систему незалежних судів, де засідали професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишилося тільки право помилування. Було створено важливі гарантії демократичних судових процесів – публічність, гласність судових засідань, принцип змагальності сторін, суд присяжних (мужів довіри) та адвокатуру.

Наприкінці ХІХ ст. судова система країни складалася з окружних судів, судових палат, волосних мирових судів (найнижча ланка), військових та морських судів. Усю систему очолював Державний Сенат – вищий судовий орган  Російської імперії.

Для  Галичини й Буковини в цей час австрійською владою було введено повітові, повітові колегіальні, окружні суди  і Вищий суд у Львові. На цій території у відповідності з австрійським «положенням про суд» 1849 року судова влада відокремлювалася від законодавчої та проголошувалася незалежною.  

У пореформені роки в судову систему було внесено понад 700 змін. Суд присяжних був позбавлений права розгляду справ про пресу і політичні злочини, ліквідовано інститут мирових суддів. З 1906 р. в Україні почали діяти військово-польові суди. У роки першої світової війни в судову систему були внесені подальші зміни. Чинне на той час право і судова система діяли до 1917 р.

В період з 1796 по 1919 роки на території Волині  діяли спочатку Верхній і Нижній Земські суди, які в 1837 були перейменовані в Земські суди.

Крім судових функцій суди здійснювали розпорядження державної влади на місцях, нагляд за своєчасною сплатою податків, за відбуттям повинностей, слідкували за станом шляхів і мостів.

В державному архіві зберігаються документи Луцького, Володимир-Волинського та Ковельського земських судів.

З 1796 року по 1872 рік діяли повітові суди у містах Луцьку, Ковелі, Володимир-Волинську та Горохові, а вони складались з повітового судді і двох засідателів, які обиралися на три роки дворянами повіту і затверджувалися губернатором.

Незначний проміжок часу на Волині діяли Луцький і Ковельський підкоморні суди, Луцький, Ковельський, Володимир-Волинський словесні суди та Торчинський волосний суд.

 Опікунські і сирітські справи про встановлення опіки над малолітніми, недієздатними, їх майном розглядали Луцький і Ковельський сирітські  суди, які діяли з 1882 по 1919 роки.

За часів Російської імперії Волинська губернія була поділена на судово-мирові округи. В обласному державному архіві зберігаються документи, що свідчать про роботу з 1869 року по 1919 рік Луцького та Володимир-Волинського судово-мирових округів, які складались з дільниць, на території яких працювали мирові судді.

Луцький судово-мировий округ налічував 14 дільниць, Володимир-Волинський - 8 дільниць.

Мирові судді були нижчими інстанціями судово-мирових округів і розглядали цивільні справи за позовами на суму до 500 рублів (пізніше до 1000 рублів), а також дрібні кримінальні справи.

Апеляційною інстанцією на рішення мирових суддів в ці роки були з’їзди мирових суддів. В архіві області зберігаються документи Володимир-Волинського з’їзду  мирових суддів Володимир-Волинського судово-мирового округу  м. Володимир-Волинська Володимир-Волинського повіту та Луцького з’їзду мирових суддів Луцького судово-мирового округу м. Луцьк Луцького повіту Волинської губернії. 

З’їзди мирових суддів розглядали скарги сторін на вироки і рішення мирових суддів.

З 1861 по 1919 роки як судова інстанція діяли з’їзди мирових посередників, які у зв’язку із скасуванням кріпосного права вирішували справи про право викупу землі за  законом від 21.03.1888 року вільними людьми.

Одним із найбільших судів у період з 1880 по 1919 рік був Луцький окружний суд, як суд першої інстанції і його компетенція поширювалася на Володимир-Волинський, Дубенський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Ровенський повіти Волинської губернії, а з 1918р.  – і на Пінський та Острозький повіти.  Суд мав відділи: кримінальний, цивільний, реєстраційний та канцелярію.

Підпорядковувався цей суд Київській судовій палаті.

Розглядав цивільні спори на суму понад 500 рублів, а згодом понад 1000 рублів і кримінальні справи та справи про реєстрацію різних товариств, об’єднань.

Припинив свою діяльність у 1919 році після окупації Волині Польщею.