Діяльність судових установ в період Київської Русі

В історії Київської Русі слово «суд» вперше згадується в Статуті князя Володимира Святославовича «Про десятини, суди і людей церковних». Це той Великий князь київський, що хрестив Русь.

Дослідники відносять прийняття цього Статуту до перших років ХI ст. Оскільки більш давнього нормативного акта, в якому б згадувався суд, не знайдено, то саме із цим Статутом пов’язується відокремлення суду від княжої влади на території України.

Із прийняттям християнства у 988 р. з’являються церковні закони, які були систематизовані і стали відомі під назвою «Статут Володимира» або «Статут Володимира Святославовича» (Х ст.), та «Церковний статут Ярослава Мудрого». Ці статути затверджують існування церковного суду, який розглядав справи про чаклунство, тобто мав карати за додержання старовинних вірувань та інші язичницькі обряди. Церковний суд вирішував справи про злочини проти християнства, всі правопорушення духовенства, він же розглядав багато справ простих людей, які були віднесені до його юрисдикції: про злочини проти моралі, розпусту, родинні сварки тощо. За князювання Ярослава Мудрого відбулося об’єднання земель Київської Русі, інтенсивно розвивалася державність, було укладено першу кодифіковану збірку законів – «Руську  Правду», яка діяла на всій території Київської Русі. У «Руській Правді» відзначається трансформація звичаїв у норми процесуального права. Судовий процес мав змагальний характер. Основними доказами були: власне зізнання, свідчення послухів і видоків, суди божі, присяга, жереб, зовнішні прикмети.

Судове рішення виносилося в усній формі. Виконували його різноманітні княжі агенти й вірники, мечники. Система права Київської Русі відповідала розвинутому суспільству. Тут ми знаходимо норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства. За умов розвитку феодальних відносин і загострення класової боротьби створюється «Правда Ярославовичів», а на початку ХІІ ст. Володимир Мономах уклав новий збірник законів, відомий під назвою «Статут Володимира Мономаха», а також «Повчання дітям». Найнижчою судовою інстанцією були громадські суди, які складались із сільських старшин, що розглядали незначні справи. Рішення громадських старшин можна було оскаржити до княжих судів. Під час княжого судочинства були присутні окремі особи , що брали участь у процесі: «ябетник» - щось на зразок обвинувача, «метальник» - писар, «істці» - слідчі. Існував також суд феодала-землевласника. Під його юрисдикцію потрапляли холопи, наймити та закупи. У справі холопа рішення суду феодала було остаточним, наймити й закупи користувалися правом оскарження рішення до князівського суду.

У Київській Русі існували такі види покарань: потік та пограбування, віра, продаж. Крім того, відшкодування збитків здійснювалося за допомогою штрафів, які називалися головництво, урок, повернення крадених речей.

У середині ХІІ ст. Київська Русь розпалася на князівства. Монголо-татарська навала завдала величезної шкоди процесу розвитку державності України. Але, незважаючи на гніт Золотої Орди, на початку ХІV ст. державне життя відроджується у Придніпров’ї, на Поділлі, Галицько-Волинській землі.

Право, релігія, культура Галицько-Волинського князівства залишилися українськими. Судові функції не відмежовувалися від адміністративних.  Вищими судовими інстанціями були князь та боярська рада. На місцях судову владу здійснювали воєводи, волостелі,  намісники. Існував і церковний суд, юрисдикція  якого визначалася «Статутами» Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха. Церковному суду були підсудні шлюбно-сімейні й деякі майнові справи. Процес мав змагальний характер, наявні були і елементи процесу Київської Русі. Джерелами права були звичаї, «Руська Правда», князівські договори, грамоти, статути, збірники Магдебурзького права, «Церковні статути» Володимира  Святославовича та Ярослава Мудрого. У період середньовіччя в Україні у зв’язку з тим, що частини її території належали до різних країн, діяли різні правові системи. Аналіз останніх свідчить про те, що судочинство України в різні часи пройшло всі періоди розвитку, які були притаманні судочинству всього цивілізованого світу. Коли більша частина України входила до Литовського князівства, а також за більш ранніх часів, судочинство не відзначалося жорстокістю. Це свідчить про те, що інквізиційне судочинство на терени України прийшло значно пізніше, ніж в інших країнах.

До кінця ХІV ст. судочинство в тій частині України, яка входила до Литовського князівства, було подібне до судочинства княжої доби. Вся повнота судової влади належала до компетенції адміністративних органів, а суддями були Великий князь або тіун – заступник князя на суді,  посадники, тисяцькі, волостелі, феодали та їх помічники.  Водночас існував церковний суд. Міста і села мали свої суди. Був також суд Великого князя над удільними князями. Низовою ланкою був суд верві, до складу якого входили вервний староста та визначені громадяни і основною функцією якого був захист власності.

З кінця ХІV ст. судочинство в Україні зазнало багатьох реформувань. Мережа судів була надзвичайно розгалуженою (великокняжий, комісарські, асесорські, маршальські, домініальні, громадські, земські, копні, гродські, підкоморні, духовні та інші). Процес мав позовний (звинувачувальний) характер. Головними джерелами права були: звичаї, «Руська Правда», великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), «Судебник Казимира ІV» 1468 р., статути, збірники Магдебурзького права. Діяв принцип: «Старовини не чіпати», - тим самим великі литовські князі підтверджували дію на українських землях звичаєвого права і спряли його розвиткові.

Серед українського населення існував копний (народний) суд. Той, хто ставав об’єктом або свідком злочину, скликав копу, тобто сходку селян, на якій велося слідство і чинилося правосуддя. Юрисдикція такого суду поширювалася майже на всі кримінальні та цивільні справи мешканців.

У середині    ХVІ ст. було проведено судову реформу. На Більському сеймі 1564 р. магнатів і шляхту було позбавлено права судової юрисдикції.

Великий князь створив земські та гродські суди. В Галичині, поділеній на воєводства, що складалися із земель, було створено свій виборний земський суд, а в містах – гродські суди. У містах, де діяло Магдебурзьке право, судові справи розглядалися судовою колегією, яка складалася з війта і лавників. Їхня юрисдикція поширювалася на міщан.

Земські суди обиралися шляхтою у складі судді, підсудка та писаря. Розглядали вони справи шляхетських маєтностей. Підкоморний суд розглядав справи про спори за землю. Суддя-підкоморний призначався Великим князем, мав заступника-коморника. Досить вагомою була судова компетенція церкви. Діяли церковні, духовні та домініальні суди.

На законність діючих в Україні раніше джерел права, у тому  числі й звичаєвого права, неодноразово вказувалося в гетьманському універсалі від 16 травня 1721 р., у гетьманській інструкції від 13 липня 1730 р., у царських «Решительных пунктах» від 22 серпня 1728р., в «Экстракте из указов, инструкций и учреждений Правительствующего Сената» 1786р., у царському указі «О восстановлении в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам» від 30 листопада 1796 р.  

Договірними ж статтями затверджувалася загальна зверхність царської влади над Україною, хоча загалом система російського права спочатку на Україну не поширювалася, вводилися в дію ті акти царської влади, що були видані спеціально для України: указ від 12 жовтня 1760 р. про заміну смертної кари вічною каторгою, указ від 20 грудня 1763р. про необхідність застосування «Устава воинского» 1716 р. у козацьких військових справах та інші.

У 1743 р. було закінчено укладання збірника, що дістав назву «Права, по которым судится малороссийский народ». Він укладався на підставі указу Петра ІІ гетьману Данилові Апостолу, виданого у 1728 р. з вимогою, зокрема, вибрати серед українців необхідну кількість «искусных и знающих людей», які були б спроможні   провести кодифікацію діючих на той час в Україні окремих законів. Фактично авторами цього збірника були військовий генеральний обозний Яків Лизогуб, генеральний хорунжий Микола Ханенко, полковник лубенський Петро Апостол, бунчукові товариші Семен Чуйкевич і Яків Огронович та інші представники козацької військової старшини, а також священнослужителі – ченці.

За судовою реформою 1760-1763 рр., яку здійснив останній гетьман К.Розумовський, в Україні було відновлено чинність земських, гродських та інших судів на зразок системи, передбаченої «Литовськими статутами». Разом із тим ця реформа повертала суддівство майже на 150 років у минуле.

Перша спроба конституційного закріплення судової влади і принципів її діяльності в історії Української держави пов’язана з «Конституцією прав і вольностей Війська Запорозького» («Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» від 5 квітня 1710 р.) гетьмана Пилипа Орлика.